Добавить в избранное«Воно ж було…» Частина перша
Від редакції. Книга Олександра Приходченка «Воно ж було…», фрагменти з якої починає публікувати Xpress, — унікальна. І унікальність її в тому, що вона, маючи незаперечну цінність документу про життя селянства Сумщини ХІХ-ХХ століть, головним чином є документом зовсім іншої, ніж архівна, реальності – реальності колективної пам’яті. Нехай навіть це пам’ять лише одного родинного дерева — спогади автора, його батьків, родичів і односельців.
Як течія ріки відшліфовує камінці, так і течія часу відшліфовує пам’ять поколінь, затираючи все несуттєве, усі ідеологічні нашарування і залишаючи нащадкам суть речей і подій.
Відкриває книгу епіграф з Ліни Костенко: «Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було…» Для чого «воно було», все те, про що згадує автор? Разом з Олександром Приходченком поміркуємо над цим і ми…
От автора
Я доживаю на свете уже шестой десяток лет, и всю жизнь пристально вглядываюсь и вслушиваюсь в историю нашей семьи, много о ней думаю. В моей памяти живут многочисленные воспоминания родителей и родственников, но их рассказы не могли быть достоверно точными и полными в силу субъективных причин – слишком непростыми были те жизненные сюжеты и слишком негладкими судьбы героев. Память хранит их в виде разрозненных фрагментов, часто не стыкующихся. Не все действующие лица и декорации восстановлены с желаемой точностью. Так что записки эти будут состоять из эпизодов, которые, возможно, в какой-то мере отразят эпоху и расскажут о людях, в ней живших.
И еще одно. Мое поколение прожило в условиях двуязычия, сочетая в повседневной жизни русский и украинский языки, причем это исторически сложившееся сочетание породило третий – тот диалектный суржик, на котором и говорили всю жизнь мои предки, да и мы продолжаем говорить. В этом же опусе я буду в основном пользоваться украинским языком, изредка прибегая к русскому и к суржику, чтобы передать COLOR LOCAL – местный колорит.
Посвящаю моим детям, внукам и тем далеким потомкам, которые будут жить после них и которым это будет интересно прочесть.
«Та вона-то ще рубає, да од людей стидно!»(тут і далі –погоджені з автором заголовки від редактора Xpress)
… Мабуть, наше прізвище вперше отримав мій далекий пращур, коли він, чужинець, прийшов у село. Звідкіля прийшов і якого був роду-племені – невідомо.
Останнього, батькового дядька Олександра Олексійовича Приходченка, що жив і помер у Кияниці, і я добре пам’ятаю. Він мав доволі рідкісну для чоловіка професію – закрійника. Працював у сільському ательє, але шив одяг і вдома. Навіть мені, пам’ятаю, пошив модні тоді «брюки-кльош». На вид був такий собі сутулуватий, суворий та небагатослівний дідуган, а його дружина, навпаки, — веселою, балакучою та дуже рухливою бабусею. В останні роки життя вони бували в нашому юнаківському домі(в селі Юнаківка – Xpress), і ми влаштовували для них імпровізовані концерти.
Дід, попри зовнішню суворість, був дуже чутливим до музики, і щойно ми брались за свої інструменти (а грали тріо – я на піаніно, папа на баяні або скрипці, мама – на балалайці), як баба тут же промовляла: «О, зараз начне плакать!». І дійсно, після перших же звуків дідові очі наповнювалися сльозами, а підборіддя починало дрижати. І плакав дід доти, доки ми грали. Я завжди якось ніяковів від такої реакції на музику, але свого виступу «артисти» жодного разу не перервали.
Грали тріо – я на піаніно, папа на баяні або скрипці, мама – на балалайці
…Батько часто згадував свого діда Савку, якого не знав за життя. Але, мабуть, той дід був колоритною фігурою, тож і залишився в пам’яті нащадків. Наприклад, тим, що на Великдень щорічно відвідував кожного зі своїх п’ятьох братів, у кожного розговлявся, з’їдаючи макітру вареників, і в кожній хаті говорив: «Спасибі за пере́хватку!»
Може, про діда Савку, а може, про якогось іншого родича батько розповідав кумедні історії, в яких ішлося як про фізичну силу, так і про веселу вдачу. Одна з історій така. Приніс якось дід до коваля сокиру і просить поклепати (тобто нагострити). Коваль взяв сокиру до рук. Дивиться, а в ній лезо в палець завтовшки – таке тупе. Коваль посміхнувся і питає: «Шо, діду, вже не рубає?» А дід відповідає: «Та вона-то ще рубає, да од людей стидно!» Дід, мабуть, був такий «кріпу́́́́́зний» (як казав мій дядько Петро), що дрова сокирою не рубав, а просто перебивав.
«Камунисти, суккини сини!»
А ще моя дитяча пам’ять зберегла спогади мами про свого тата. Був він чоловік м’який, поступливий, небагатослівний, тверезий, роботящий. І коли жінка його дуже вже чимось словесно допікала, він, розказувала мама, мовчки на порозі хати спересердя бив шапкою об долівку й виходив у двір.
Мама згадувала, як відзначали у них великі релігійні свята. Старші сини-дочки вже були сімейні, тому Різдво чи Великдень частенько зустрічали зі сватами. За звичаєм, накривався стіл, всі розговлялися і випивали за столом «графинчик горілки», тобто слабенького бурячного («буряшного, казали в селі) самогону. І був той графинчик, за маминими спогадами, місткістю всього грамів чотириста, але його вистачало. Всі були веселі, наймолодша з дітей Дуня (тобто моя мама) грала на балалайці, а тато просив зіграти йому «Московську», тобто танець «Бариню», і навіть підтанцьовував.
На таких святах, залучаючи дітей до дотримання релігійних обрядів, мамин тато примушував їх читати молитву. Одного разу припало читати «Отче наш» наймолодшій Дуні. Дійшовши до слів «…и прости нам до́лги наши…», Дуня прочитала «…дохлі наші». Всі діти, не надто переймаючись урочистістю моменту, пирснули сміхом. Не втрималася навіть мати. І лише тато був дуже роздратований таким загальним «вільнодумством».
А ще дєдушка залишив по собі фразу, яка для мене стала його своєрідною візитівкою. Він недвозначно характеризував тодішніх сільських партійних можновладців влучним «камунисти, суккини сини!» А трапилася така історія, яку мені вже розповідав мій батько, що у перші подружні роки якраз жив у Санжарів у приймах.
Якось до дєдушки завітала пара незваних гостей — чи то голова сільради, чи то голова колгоспу з коротким… не проханням, а вимогою: «Дед, дай мёду!». Тато, розповідав батько, покірно наколупав їм у миску меду з діжечки, і вони пішли геть. А зять і питає: «А посуду ж хоч повернули?». – «Та хіба ті камунисти, суккини сини, вернуть?» — відповів у розпачі дєдушка.
Батько згадував, що після тих татових слів закипів праведним гнівом на владних негідників, бо й сам на той час уже був рядовим членом КПРС і мав особисті уявлення про моральність «правильного» комуніста. (Але я, дідів онук, можливо, через генетичну пам’ять та дякуючи дідовому афоризмові, – протягом усього свідомого життя ухилявся (поплатившись власною кар’єрою у номенклатурному її розумінні) від вступу до рядів КПРС і сприймаю «истоки и смысл русского коммунизма» саме через таку призму — «камунисти, суккини сини!»)
«Без локшинки обійшлися! Киселику наварили…»
Я був студентом першого курсу інституту, коли померла бабушка. Померла від старості, проживши довге життя, в якому їй випало, мабуть, більш горя, аніж щастя. Бо пережила смерть сина Григорія, потім не дочекалася з війни ще двох синів, а останній провів 10 літ у сибірських таборах. Одна з трьох дочок замолоду і до самої смерті залишилася вдовою. Та й чоловіка свого бабушка пережила на 13 найважчих, старечих років.А що то народити й виростити семеро дітей? Тепер вже важко уявити навіть побутові умови, в яких жили наші предки. Адже щоденно жінці треба було на відкритому вогні (переважно в печі) наварити їсти на величезну сім'ю. А одягти всіх, а випрати їм хоча б ту одежину, що була на кожному – часто без мила, використовуючи древесний попіл?
Мама розповідала мені декілька історій із тих років, на які припало бабусине життя. Такі невигадані історії є красномовними ілюстраціями епохи, і тут, як кажуть, коментарі зайві.
«За тиждень осьмушку – бризь! – і як водою поливала!» Ця фраза, яку часто згадувала мама, потребує пояснень, бо сьогодні її зміст навряд чи хтось зрозуміє. А мова тут іде про те, що невістка за тиждень для кухонних потреб витратила осьмушку (тобто 125 грамів) олії. Таке марнотратство викликало обурення свекра, про що він і повідомив своїх сусідів. Чи можна сьогодні уявити, що 125 грамів олії на тиждень – то невимовна розкіш?
Про те ж свідчить і ще одна «картинка з життя» у маминих спогадах. Сусідка, що видала доньку заміж, похвалилася сусідкам: «Без локшинки обійшлися! Киселику наварили…» Ото таке було весільне застілля. Уявити той рівень життя сьогодні важко.
А ще – можливо, на те ж, або на якесь інше весілля – для музичного супроводу запрошувалася моя мама — тоді ще маленька Дуня з балалайкою. Це була серйозна процедура: приходили батько чи мати котрогось із наречених і офіційно запрошували: «Нехай Дуня прийде пограє на свадьбі!». Батьки відпускали. «Я на балалайці грала, і вся свадьба, уявіть, під мою музику танцювала», — розповідала нам мама.
І дєдушка, й бабушка — обоє були письменні, тобто знали грамоту й уміли читати. Тож у їхній хаті (чим могла похвалитися не кожна оселя) були Псалтир, Біблія та єдина «світська» книга — Шевченків «Кобзар». Мама згадувала, що зимовими вечорами в хаті збиралися сусідки, і при світлі каганця чи свічки влаштовувалися читки вголос. Читали й дорослі (хто вмів), і діти. Особливо популярною була поема «Катерина» — жіночки не могли втримати сліз… Того «Кобзаря» ще й я в дитинстві застав – старенького, потертого, з пожовклими сторінками. Шкода, що він не зберігся…
Пам’ятаю, як мене, юнака-комсомольця, тоді ще щирого ленінця, вразила одна мамина розповідь. Взимку 1924 року їй не виповнилося ще й чотирьох років, але дитині запам’яталось: до їхньої хати увійшла сусідка і низьким грубим голосом звернулася до хазяйки: «Павловна, чула? Ленін накалубився…» Я довго потім розмірковував над несподіваним «глаголом». Що то було? Вираз істинного ставлення простого народу до вождя чи особиста грубість тієї селянки?
Для українських селян перші десятиліття радянської доби були надто нелюдськими (з чим не погоджуються сьогодні лише затяті патологічні комуністи, що, як ті класичні Бурбони, нічому не навчились і нічого не забули). Однак, як не боролися в ті роки «камунисти» з простими людьми, як не каралось всяке вільнодумство, народ дошкульно висміював радянську владу у анекдотах – найбільш демократичному жанрі усної народної творчості. Звичайно, ті анекдоти вільно переказувалися вже в післясталінські часи, але слід пам’ятати, коли вони створювалися! Тим вони й цінні сьогодні, бо в них відбилися мудрість, сміливість, ясний розум та гострий язик нашого народу.
Батько мені переповідав декілька коротких анекдотів тієї доби. Один такий.
Розмовляють двоє селян.Один другому каже:
— Все-таки як багато дала нам совіцька власть! Ти згадай до революції Івана – це ж був дурак-дураком! А тепер він у нас голова сільради! Або візьми Кузьму – це ж був ворюга й бандит! А тепер він – голова колгоспу!
Або ще такий анекдот.
Приїхав у село лектор з лекцією про міжнародне становище. Зігнали до клубу людей. На передній лавці сидить старий дід — у латаній-перелатаній кухвайці, вухо шапки звисає на один бік… Лектор розповідає про події у Абіссінії. Закінчивши, звертається до залу, чи є питання. Дід піднімає руку й каже:
— Все ви тут добре розказали, але мені непонятно, шо то за страна така – Абіссінія?
Лектор дивиться на діда – ну що такому поясниш? Він же не знає географії, глобуса й карти світу і в очі не бачив. І лектор пояснює дідові по-простому:
— Абіссінія – то, діду, така країна, де всі ходять голі й босі...
Дід вигукує:
— О-о-о, у них там, мабуть, совіцька власть уже годів сто!»
Далі буде
