Аліна Баглай: ««Не бійся мріяти, бо не зумієш стати собою»

Аліна Баглай

 Мрія – це щось незвичайне, часто схоже на далеку хмаринку. Легку, пухнасту й таку недосяжну! Причини її недосяжності нерідко знаходиться у внутрішньому світі мрійника, його сумнівах. Як часто ми програємо бій, навіть не розпочавши його! Але є особистості, які здатні й найдальшу хмаринку мрії зробити досяжною, сказавши собі: «Не тільки хочу, а й можу». Одна з них –корінна сумчанка, четвертокурсниця Київського національного університету культури та мистецтв Аліна Баглай. З дитинства мріяла вона стати танцюристкою…  

– Аліна, чому танці, така мрія «родом з дитинства»?

 – Не зовсім, спочатку я мріяла стати артисткою цирку, і батьки водили мене на спеціальні тренування. А згодом з’явилося бажання доповнити набуті навички хореографією. Мене, тоді ще маленьку дівчинку, вразила танцівниця Сильвія Гилем, яку побачила по телевізору. Її тіло було фантастично красивим, а рухи відточеними, досконалими. Тоді й вирішила, що стану схожою на неї. Ось так у маленької дівчинки народилася немаленька мрія. 

– І що ти робила для її реалізації?

– Одного разу до циркової студії, де я тренувалася, прийшла жінка з ідеєю створити студію класичного танцю. Декілька дівчаток, серед них і я, загорілися бажанням стати її першими ученицями. Так і опинилася серед учениць Театру класичного танцю «Престиж», у якому займалася протягом 11 років. Потім – університет…

 – Чи знадобилися для вступу до нього зв’язки або гроші?

– Які гроші, які зв’язки? (сміється) Здала документи, склала іспити. Особливо запам’ятався перший – необхідно було повторювати рухи за викладачем, а комісія їх прискіпливо оцінювала. Другий – сольний танець, третій – теорія. А щодо грошей – на жаль чи на щастя, але я не мільйонерка, а якби нею була, то навряд чи мріяла про фах, оволодіння яким вимагає неабияких вольових зусиль, здатності жертвувати багатьма принадами життя.

 – Чи зіштовхувалася з критичною оцінкою свого вибору? Чула повчання типу: «здобувай реальнішу професію»?

– Звичайно, казали і досі кажуть. Чомусь більшість ставиться до танцю як до розваги, без розуміння, що хореограф – це професія. Навчитися фахово танцювати – справді титанічна праця. Умови іноді просто неможливі. Якось узимку довелося здавати іспит в залі з температурою приблизно 7-8 градусів тепла, а з одягу тільки купальник, трико та хітон. Такі ситуації, не поодинокі й під час виступів, дуже небезпечні, бо якщо м’язи добре не розігріті й можна травмуватися. Без постійних тренувань та подолання різноманітних перешкод стати хореографом неможливо і ставлення до цього має бути серйозним. 

– А якісь внутрішні бар’єри доводиться долати?

– Постійно. Адже професійний танець вимагає володіння не тільки тілом. Є чимало психологічних проблем, які доводиться вирішувати. Наприклад, неабияк заважає постійне порівняння себе з іншими, страх виглядати на сцені менш помітною. Але навчилася з цим боротися. Допомогли в цьому й шоу Михайла Поплавського, у яких разом з іншими студентами беру участь. Над концертами працюють кращі режисери, балетмейстери, музиканти. А костюми для виступів настільки красиві, що подих перехоплює. Таке дійство навіть концертом назвати важко – це мега-шоу. Відчуття причетності до такої краси, свята, радості, звучання оплесків, можливість близького знайомства з різними «зірками» – ось що допомагає побороти страхи, бар’єри та рухатись далі.  

На одній сцені із ректором М.Поплавським 

– Аліна, що порадиш дівчатам та хлопцям, які теж прагнуть займатися танцями?

– Зважити, чим ти здатен пожертвувати заради досягнення мрії, адже будь-яка з них вимагає зосередженості. Не здаватися після перших невдач, якщо такі трапляться. Якщо ти спробуєш і не вийде – це одне, а зовсім інше – не спробувати й потім, нехай і через роки, пожалкувати, зрозуміти, що помилився у пошуках свого шляху в житті. У книзі Алесандро Д’авенія «Біла, як молоко, червона, як кров» є чудові слова: «Не бійся мріяти, навіть якщо інші будуть глузувати з тебе. Бо не зумієш стати собою».